У випадку розлучення подружжя, які мають громадянство України та ФРН, постають прості, але актуальні для багатьох питання: де швидше та вигідніше розірвати шлюб, кому належить набуте у шлюбі майно і яким чином відбувається його поділ.
Лише само по собі постійне проживання сім’ї в одній з двох країн не робить автоматичним застосування права цієї країни до спірних правовідносин як стосовно розірвання шлюбу, так і щодо врегулювання відносин щодо майна, набутого подружжям під час шлюбу.
1. Визначення підсудності спору. До якого суду звертатись.
Спір про розлучення подружжя, які мають різне громадянство - України та ФРН, та постійно проживають в Німеччині, може бути підсудний судам обох країн: як німецькому згідно § 122 ч.1. Закону ФРН «Про процес у сімейних справах та у справах добровільної підсудності», так і суду в Україні відповідно до ст. 29 Цивільного процесуального кодексу України.
В останньому випадку процедура визначення підсудності Верховним судом України має формальний характер на підставі документів місцевих органів влади ФРН, якими підтверджується, що обоє з подружжя постійно проживають (зареєстровані) в Німеччині.
Оскільки сторони насамперед керуються майновими інтересами, тому кожен з подружжя намагається за допомогою адвоката обрати місце подання позову про розлучення, виходячи з тривалості процесу, очікуваних судових та адвокатських витрат, можливість вирішення супутніх позовів (Folgensache), соціальних компенсацій (Versorgungausgleich), визначення місця проживання дітей та інших вимог, які можуть бути заявлені одночасно з заявою про розлучення, в тому числі і вимог про розподіл майна або про отримання компенсації його збільшення під час шлюбу (Zugewinnausgleich).
З огляду на невеликі судові витрати, які несуть сторони при розірванні шлюбу в суді Україні, фактичну відсутність зобов’язань з соціальних компенсацій (Versorgungausgleich) щодо утримання другого працездатного подружжя (Unterhalt des geschiedenen Ehegatten) та достатньо короткі строки судового процесу з причини відсутності обов’язкової вимоги закону про річний строк окремого проживання (Trennungsjahr), як це передбачено в §1566 Цивільного кодексу ФРН, для більшості є оптимальним розлучатись саме в Україні.
В українському суді не розглядаються разом з розлученням супутні справи з майнових відносин подружжя, наприклад, щодо поділу спільного майна (Teilung des Gesamtgutes) або вимога про компенсацію збільшення майна у шлюбі (Zugewinnausgleich). Якщо ж такі позову заявляються разом, то суди розглядають їх окремо.
Може бути так, що одна сторона подає позов про розірвання шлюбу до суду в Україні, а інша не погоджуючись з цим, подає такий же позов до суду в Німеччині. В цьому випадку виникає конфлікт між двома судовими юрисдикціями, який має вирішуватись з урахуванням принципу: компетентним є суд, який раніше почав процес (lis (alibi) pendens), але не тільки.
Після розгляду справи та набрання чинності рішення українського суду про розірвання шлюбу має бути визнано в Німеччині в порядку визначеному Законом ФРН «Про процес у сімейних справах...» Зазвичай процедура визнання рішення про розлучення є формальною процедурою, якщо суд в Україні був проведений адвокатом з дотриманням вимог закону щодо гарантування права сторони на участь у процесі.
Так у справі про розлучення українки та німця, які постійно проживали в Мюнхені, український суд раніше почав розгляд позову чоловіка про розірвання. Проте дружина звернулась з тотожнім позовом до Дільничого суду в м. Мюнхен, та одночасно з заявою до районного суду в Києві про зупинення першого провадження, мотивуючи це тим, що компетентним, на думку її адвоката, є виключно німецький суд, оскільки сторони весь час постійно проживали в ФРН і саме в цій країні знаходиться центр їх життєвих інтересів.
У цій справі як український суд першої інстанції, так і окружний суд м. Мюнхена відмовили дружині в задоволенні її заяв саме з причини того, що справа за її заявою німецьким судом була розпочата пізніше.
Разом з цим в остаточному рішенні німецького суду було також зазначено: «Оскільки права дружини на участь в процесі в українському суді були дотримані, зокрема через участь її адвоката, своєчасну доставку позовних матеріалів та виклику до суду, тому відсутні підстави для невизнання в майбутньому рішення українського суду, який раніше почав розгляд справи про розлучення між тими ж сторонами, а тому одночасний позов заявниці в німецькому суді відхиляється як неприйнятний».
Відтак мотивуючи своє рішення, німецький суд вказав на необхідне для дотримання принципу lis (alibi) pendens, а саме забезпечення судом в Україні загальних вимог доступу сторін до суду, що є однією з умов для визнання такого рішення в ФРН.
2. Поділ майна, набутого подружжям під час шлюбу. Кому належить та до якого суду звертатись?
Вирішення питання про право власності на майно, яке обоє з подружжя набули під час шлюбу, починається з встановлення на підставі колізійних норм права, яке має застосовуватись до визначення майнового статусу подружжя та врегулювання спору щодо нього.
В залежності від дати укладення шлюбу (до чи після 29.01.2019) визначення застосовуваного права в ФРН здійснюється на підставі колізійних норм, які містяться у: Водному Законі до ЦК ФРН або в Регламент Ради ЄС 2016/1103 від 24 червня 2016 р. (EuGüVO).
Обрання права, що є застосованим судом в Україні, визначається на підставі колізійних норм сімейного права закону України про МПП, більшість норм яких збігаються з колізійними нормами права ФРН (присутні в законах обох країн в майже тотожній редакції).
Якщо сторони в нотаріальному договорові не вибрати застосоване право, правовий режим майна подружжя визначається:
a) правом держави, в якій обидва з подружжя мають своє постійне місце проживання, інакше
b) правом держави, в якій обоє з подружжя востаннє мали своє постійне місце проживання під час шлюбу, якщо один із них все ще має там своє постійне місце проживання, інакше
c) правом держави, до якої належать обоє з подружжя, інакше
d) правом держави, з якою подружжя перебуває в найтіснішому зв'язку іншим чином.
Визначене на підставі колізійних норм застосоване право (України чи ФРН) надає можливість встановити майновий статус подружжя, а відтак визначити: чи є набуте майно особистою власністю кожного з них ( якщо застосовується право ФРН), чи їх спільною власністю (така презумпція діє відповідно до права України), а з урахуванням цього, визначитись з порядком врегулювання майнового спору між сторонами.
Законодавство України та ФРН надає можливість подружжю спростити вирішення майнових відносин шляхом укладення нотаріального договору, який надає право чоловіку та дружині заздалегідь врегулювати питання вибору права, що буде застосовуватись до їх майнових відносин. З урахуванням фінансових передумов кожного сторони мають право самостійно обрати вид власності на майно, набуте ними під час шлюбу: особисте чи спільне майно згідно права України (Eigeneigentum oder Errungeschaftsgemeinschaft); або роздільне чи спільне майно відповідно до закону ФРН (Eigengut oder Gesamtgut).
Якщо сторони не скористались можливістю врегулювати свої майнові відносини в шлюбному договорі, то буде діяти застосовуваний згідно колізійних норм та визначений законом України або ФРН режим спільної сумісної власності (Errungeschaftgemeinschaft) або режим спільності збільшення майна (Zugewinngemeinschaft) відповідно.
Від того, який режим майна має діяти згідно застосованого до відносин подружжя права (України чи ФРН), і буде залежати, яке майно та кому з подружжя буде належати, а також який порядок його поділу (чи компенсації збільшення майна) буде застосований судом.
За зовнішньою схожістю назв двох видів правового режиму власності майна подружжя в праві України та ФРГ (Errungeschaftgemeinschaft та Zugewinngemeinschaft) багато адвокатів вважають їх тотожними, що відображується навіть при перекладі цих юридичних термінів з однієї мови на іншу. Але це не так. Ці майнові режими є принципово різними за своєю правовою суттю та різняться за процесом реалізації та отримання кожним з подружжя тих майнових благ, які надає кожен з цих режимів власності.
Режим спільної сумісної власності (Errungeschaftgemeinschaft) згідно права України виникає на підставі норм ст. 60 СК України, якою закріплюється (призумується), що все майно, яке обидва подружжя набули у шлюбі, належить їм обом як спільне майно без визначення часток, не залежно від того, що один з подружжя не мав самостійного заробітку. Виключенням є лише майно, отримане чоловіком чи дружиною як спадщина, подарунок, майно набуде за рахунок власних коштів та деякі особисті речі та права, перераховані в ст. 57 СК України.
На режим спільної власності майна подружжя в Україні не впливає те, що майно записано в договорі та зареєстроване в реєстрі майнових прав лише на одного з них.
На відміну від права України згідно §1363 BGB (Zugewinngemeinschaft) відповідне майно членів подружжя не стає їх спільним майном; це також стосується майна, яке один з подружжя набуває після укладення шлюбу. Проте приріст вартості майна членів подружжя, якого вони досягли в шлюбі, компенсується, якщо режим спільності збільшення майна припиняється.
З урахуванням вище вказаного громадяни Німеччини та України, які набувають майно у шлюбі, зокрема нерухомість в країні іншої юрисдикції, мають враховувати те, що статус придбаного майна, навіть якщо воно купується за їх власні кошти, буде визначатись судом на підставі колізійних норм права України чи ФРН та визначеного (обраного) матеріального права, яке буде застосоване до спору.
Поділ майна, набутого подружжям на праві спільної сумісної власності, здійснюється українським судом в окремому від розірвання шлюбу провадженні, який є достатньо складним та тривалим.
Згідно норм українського права на ту сторону, яка вважає, що майно набуте під час шлюбу належить виключно їй, покладений обов’язок по доведенню цього з посиланням на відповідні колізійні та матеріально – правові норми права України.
З огляду над складність таких справ є доцільним перш ніж набувати у шлюбі майно в Україні порадитись с фаховим адвокатом, при цьому залучити його буде значно дешевше для підготовки проекту шлюбного договору та його засвідчення у нотаріуса, ніж оплачувати набагато вищі судові витрати по веденню справи в суді щодо його поділу в майбутньому.