Під час тривалого проживання або лікування за кордоном у наших громадян може виникнути необхідність скласти заповіт стосовно їх майна в Україні.

Перше, на що радимо Вам звернути увагу, так це питання визначення права, відповідно до якого буде здійснюватись спадкування Вашими спадкоємцями. В залежності від застосовуваного права коло спадкоємців, їх права, а тому відповідно і обсяг успадкованого ними майна може істотно відрізнятись. Наприклад, деякі країни Європи не визнають право спадкування за другим з подружжя, а в інших не передбачено право на спадкування обов’язкової частки.

Статтею 70 Закону України «Про міжнародне приватне право» встановлено, що спадкові відносини регулюються правом держави, у якій спадкодавець мав останнє місце проживання, якщо спадкодавцем не обрано в заповіті право держави, громадянином якої він був.

Застосування до відносин спадкування права останнього місця проживання особи доволі розповсюджене серед країн континентального права, зокрема воно застосовується і в Швейцарії (ст. 90 Федеративного закону Швейцарії «Про міжнародне приватне право»).

Якщо спадкодавець тривалий час проживає в країні Європейського співтовариства, за виключенням Данії та Ірландії, має там бізнес, постійну роботу, інші джерела для існування та життєво-важливі зв’язки з місцем перебування, то згідно Регламенту (ЕС) Європейського парламенту і Ради від 4 квітня 2012 року, N: 650/2012 «Про юрисдикцію, право, яке застосовується, визнання та виконання рішень, про прийняття та виконання автентичних документів у справах про спадкування» до відносин спадкування застосовується право тієї країни, де на момент смерті постійно проживав спадкодавець.

Проте правом України установлені винятки з загального правила відносно спадкування нерухомості в Україні, іншого майна, в тому числі підприємства, як єдиного майнового комплексу, що зареєстроване в Україні, якими передбачено в цьому випадку обов’язкове застосування права України (ст. 71 Закону про МПП).

Таким чином, до спадкування майна українця, проживаючого за кордоном, застосовується право країни його постійного проживання в країні Євросоюзу або Швейцарії, за виключенням, якщо в заповіті заповідачем не передбачено застосування права України, або спадковим майном є нерухомість, підприємство або інше зареєстроване майно в Україні.

Складання заповіту часто відбувається за непередбачуваних обставин, наприклад, під час хвороби і тривалого лікування, коли часу на підготовку тексту заповіту за участі адвоката або нотаріуса вже обмаль. І тут треба врахувати, що порядок складання заповіту в певній формі (наприклад, нотаріальній, власноручній або за участі свідків) підпорядковується місцевому закону країни його вчинення.

Якщо до змісту самого заповіту (визначення кола спадкоємців та розподілу майна між ними) можна застосувати право України шляхом обумовлення цього в тексті документа, проте сам процес встановлення заповідальної дієздатності заповідача буде відбуватись згідно процедурних норм іноземного права, які регулюють діяльність особи, що посвідчує заповіт.

Якщо застосовуване до заповіту іноземне право не буде зазначене самим заповідачем, то нотаріус за умовчанням буде застосовувати право своєї країни як стосовно форми (порядку вчинення) заповіту, так і відносно його матеріально-правового змісту.

Проте такі дії нотаріуса при посвідченні заповіту не роблять його недійсним з огляду на законодавство України. Відповідно до колізійного спадкового права України і більшості країн Європи, а також Конвенції про колізії законів, які стосуються форми заповітів (Гаага, 05.10.1961 г., набрала чинності для України 14.05.2011 р.), заповіт вважається чинним стосовно форми, якщо було дотримано закону місця його складення. Теж саме передбачено і статтею 71 Закону України про МПП.

Посвідчення заповіту нотаріусом або іншої уповноваженої особою, наприклад, керівником медичного закладу, відповідно до вимог країни перебування є єдино можливим в більшості випадків, оскільки альтернативна можливість звернення до українського консула, який має право особисто посвідчити заповіт згідно законодавства України про нотаріат, є обмеженою з огляду на відстань до місця перебування заповідача, невелику кількість консулів та їх завантаженість.

Таким чином, якщо заповіт складено українцем за кордоном у формі, встановленій правом країни його проживання, і одночасно законом передбачено обов'язкове застосування українського права при спадкуванні нерухомого майна в Україні, то це жодним чином не вплине на дійсність такого заповіту.

Наприклад, при публічному посвідченні нотаріусом заповіту українця, що проживає в Мюнхені, предметом якого є нерухомість і грошові кошти, до заповіту в цілому буде застосовуватися право ФРН. Відносно ж квартири, що знаходиться в Києві, буде застосовуватися право України, зокрема в частині права осіб на спадкування обов'язкової частки такого майна, навіть якщо законом Німеччини таке право для цих осіб не передбачено. При цьому статус спадкоємця цього нерухомого майна в решті частини квартири ніхто не зможе поставити під сумнів. Стосовно ж іншого майна (коштів на банківському рахунку) будуть застосовуватися норми права ФРН.

Нотаріус або інша компетентна посадова особа, яка посвідчує заповіт, повинна встановити заповідальну дієздатність особи, зафіксувати волевиявлення заповідача щодо кола спадкоємців та розподілу між ними майна, перевірити стан заповідача з огляду на наявні особливості поведінки людини, при необхідності запросити перекладача, свідків, експерта. Належне виконання своїх обов’язків нотаріусом, який не має відповідної медичної освіти, при посвідчені заповіту є достатнім для того, щоб цей правочин вважався дійсним, проте це не може бути абсолютним запобіжником від всіх можливих сумнівів у осіб, які не згодні з волевиявленням заповідача.

Якщо у спадкоємців, на користь яких буде складений заповіт, є підстави вважати, що у у осіб, які будуть позбавлені спадщини, можуть виникнути сумніви стосовно дієздатності заповідача в момент його підписання, наприклад, з огляду на діагноз його хвороби та її перебіг, і вони бажають запобігти судовому спору з цього приводу, тому є доцільним додатково підтвердити дієздатність спадкодавця висновком судового експерта. Таким фахівцем-експертом як правило є лікар-психіатр, психотерапевт або інших лікар, до компетенції якого відноситься оцінка наслідків певної хвороби на поведінку людини, який запрошується нотаріусом, адвокатом або іншими зацікавленими особами.

Висновок такого експерта щодо наявності повної заповідальної дієздатності у спадкодавця в момент посвідчення заповіту буде максимально захищати спадкоємців від небажаних намагань інших спадкоємців оскаржити цей правочин, оскільки він буде складений фахівцем за найбільш об’єктивних умов та при безпосередньому спілкуванні з заповідачем в той момент, коли він зробив своє волевиявлення в заповіті.