Українці, перебуваючи в Німеччині постійно або тимчасово, повинні враховувати особливості законодавства ФРН та України, якими встановлені правила спадкування. Це питання є цікавим як для потенційних спадкоємців українських громадян, які проживають в Німеччині, так і для німецьких громадян, близькі яких проживають в Україні.

Не дивлячись на схожість багатьох понять спадкового права Німеччини та України, інститути спадкування за законом та заповітом, а також порядок прийняття спадщини та її оформлення мають принципові особливості та розбіжності, неврахування яких приведе до істотних втрат як часу, так і коштів.

Перебуваючи в Німеччині, українці повинні знати про те, законодавство якої держави буде застосовуватися до спадкових відносин у випадку смерті громадянина України.

За діючими зараз нормами міжнародного приватного права Німеччини, а саме ст. 21 Регламенту (ЕС) Європейського парламенту и Ради від 4 квітня 2012 року, N: 650/2012 «Про юрисдикцію, право, яке застосовується, визнання та виконання рішень, про прийняття та виконання автентичних документів в питаннях спадкування» до спадкових відносин застосовується право держави, в якому спадкодавець мав постійне проживання в момент своєї смерті..

Міжнародне приватне право ФРН (ст. 25 Вступного Закону до Цивільного кодексу ФРН (Einfuerungsgesetz zum BGB) та ст.ст. 21-23 Регламенту) надають українцю можливість обрати право, яке буде застосовуватись у випадку його смерті, вказавши про це в заповіті.

Згідно ст. 70 Закону України «Про міжнародне приватне право» спадкові відносини регулюються правом держави, у якій спадкодавець мав останнє місце проживання, якщо спадкодавцем не обрано в заповіті право держави, громадянином якої він був.

Тобто, у випадку смерті українця, який постійно проживає в Німеччині, спадкоємці будуть набувати спадщину відповідно до законів ФРН, і навпаки, спадкоємці німця, який помре в Україні будуть спадкувати за законами України, за виключенням випадку, якщо спадкодавці у своєму заповітах не визначать, що спадкування відбувається на підставі норм права держави, громадянами якої вони є.

Таким чином, існує можливість підпорядкувати порядок спадкування майна після смерті українця в ФРН матеріальному праву України, якою спадкодавець може скористатись.

Як вказувалося вище, розбіжності в спадковому праві є істотними, наприклад, у визначенні черг спадкоємців, які запрошуються до спадкування відповідно до права ФРН та України.

Так згідно Цивільного кодексу України права до першої черги відносяться діти, батьки та другий з подружжя, який пережив спадкодавця; до другої - рідні брати та сестри, дід та баба з обох боків, до третьої - рідні дядько та тітка спадкодавця.

Відповідно до німецького ж права до першої черги відносяться нащадки спадкодавця - діти, онуки, правнуки; до другої - батьки покійного та їх прямі нащадки: брати та сестри, племінники та племінниці; до третьої - дід, баба та їх нащадки.

Той з подружжя в Німеччині, який пережив спадкодавця, спадкує по закону частку, розмір якої визначається в залежності від того, з якою чергою спадкоємців він одночасно призивається (чим менше спорідненість інших спадкоємців з померлим, тим більше отримає другий з подружжя), а також враховується режим майна подружжя: окремого чи спільного, що також впливає на розмір його частки.

Істотно різняться норми законів України та Німеччини, які регулюють складання заповіту. Так в деяких випадках за формою заповіт простіше оформити в Німеччині, наприклад, скласти його власноручно, з передачею його на зберігання до суду або без цього, або посвідчити його нотаріально. Щодо сплати витрат при його складанні, то дешевше його складання в Україні, оскільки при визначенні плати за його нотаріальне посвідчення в ФРН враховується вартість майна, що заповідається.

Також за своїм правовим змістом відрізняється спільний заповіт подружжя (Ehegattentestament), укладений в Німеччині, від того, який укладається подружжям відповідно до українського спадкового права (заповіт подружжя).

Істотно відрізняються і права спадкоємців на обов’язкову частку у спадщині згідно спадкового права обох країн. Якщо в Україні право на обов’язкову частку мають особи, які не мають матеріальних засобів на існування (неповнолітні та непрацездатні діти, непрацездатні батьки та непрацездатний другий з подружжя), то згідно вимог Цивільного Кодексу ФРН (Bürgerliches Gesetzbuch) право на обов’язкову частку мають особи (діти, батьки та другий з подружжя, та внуки (правнуки), якщо їх батьки не були живі на момент відкриття спадщини), які були відсторонені від спадкування рішенням спадкодавця, але яким закон забезпечує частину спадщини спадкодавця для наступного існування.

Крім того німецьким правом передбачено виплату компенсацій в залежності від розміру часток спадкоємців та осіб, які мають право на обов’язкову частку, та врахування інших особливостей у майновому стані осіб, які претендують на спадщину.

В багатьох випадках в частку спадщини в Німеччині зараховується те майно, що було отримано за договором дарування, якщо інше не вказав у заповіді заповідач, або не минув певний термін з моменту дарування. Подібне не можливе за нормами українського спадкового права, що можна враховувати при плануванні спадкування з урахуванням місця знаходження майна та проживання сторін спадкових відносин.

Ці приклади повинні спонукати українців завчасно подбати про розподіл спадщини згідно того порядку, який звичний для них, передбачивши в заповіті хоча б право України, яке повинно застосовуватись до спадкових відносин, а ще краще, визначити коло спадкоємців та врегулювати розподіл спадкового майна між ними.

Відповідно до ст. 72 Закону України «Про міжнародне приватне право» здатність особи на складання і скасування заповіту, а також форма заповіту і акта його скасування визначаються правом держави, у якій спадкодавець мав постійне місце проживання в момент складання акта або в момент смерті. Заповіт або акт його скасування не можуть бути визнані недійсними внаслідок недодержання форми, якщо остання відповідає вимогам права місця складання заповіту або права громадянства, або права звичайного місця перебування спадкодавця у момент складання акта чи в момент смерті, а також права держави, у якій знаходиться нерухоме майно.

Це дає можливість громадянину України скласти заповіт в Німеччині згідно діючих в цій країні норм щодо форми та визначення спадкової дієздатності заповідача, а до самих спадкових відносин застосувати право України, враховуючи родинні стосунки та більш звичні для нас норми та звичаї.

Якщо це не врегулювати завчасно, то у випадку крайньої необхідності, наприклад перебуваючи під час хвороби в лікарні, терміново запрошений нотаріус посвідчить заповіт відповідно до права ФРН, чим буде обумовлено розподіл спадщини між спадкоємцями згідно законів цієї країни, що може викликати різне його тлумачення, незгоду та судовий спір між спадкоємцями в Україні.

Треба також звернути увагу на те, що визначення «постійного», «останнього місця проживання» та «звичайного місця перебування» за своїм правовим змістом є різними дефініціями, крім того вони відрізняються за тлумаченням в Німеччині та Україні, що потребує додаткового врахування цього при врегулюванні спадкових питань.

Дуже важливим є питання спадкування нерухомості, як найбільш вагомої частини спадщини. Відповідно до ст. 71 вказаного вище Закону спадкування нерухомого майна регулюється правом держави, на території якої знаходиться це майно, а майна, яке підлягає державній реєстрації в Україні, - правом України.

Подібне правило передбачено і в ст. 28 Консульського договору, укладеного СРСР та ФРН 25 квітня 1958 р., який діє для України та Німеччини в порядку правонаступництва.

Таким чином, українці, які спадкують після родича, що постійно проживав в Німеччині, можуть спадкувати наявне на батьківщині нерухоме майно за українськими законами, а те, яке було придбане спадкодавцем в ФРН, за законами його останнього постійного місця проживання.

При спадкуванні рухомого майна відповідно до законодавства України застосовується право місця останнього проживання спадкодавця (ст. 70 Закону), а відповідно до вказаного вище Консульського договору до спадкування рухомого в Німеччині майна застосовується національне міжнародне приватне право, яке включає, починаючи з 17.08.2015 р., і прийняті в Євросоюзі уніфіковані правила спадкування (EU-Erbrechtsverordnung N: 650/2012).

Можливість укладення спадкового договору передбачена як правом ФРН, так і українським законодавством. При цьому в німецькому праві цей договір відноситься до спадкових відносин, а Верховний суд України вважає його частиною зобов’язального права, що істотно впливає на деякі права і обов’язки спадкоємців за цим договором в Україні.

Достатньо значними є податки, які стягуються в Німеччині в залежності від розміру спадщини, ступеню споріднення спадкоємців, інших договорів, укладених до моменту виникнення права на спадщину, наприклад, дарування, що у порівнянні з простим оподаткуванням спадщини в Україні, потребує достатнього уважного відношення, планування та допомоги адвоката. Ставки податку в Німеччині, які залежать від класу спадщини, межують від 7 до 50 відсотків вартості отриманого майна.

Потребує уваги і сам процес набуття права на спадкове майно в Україні та Німеччині. Прийняття спадщини в Україні відбувається шляхом подання заяви нотаріусу, за виключенням випадку, коли спадкоємець проживав разом з спадкодавцем. Спадкову справу відкриває нотаріус та веде її до моменту видачі свідоцтва за певну плату.

На відміну від України в Німеччині весь процес набуття спадщини, врегулювання відносин спадкоємців між собою, з іншими учасниками (кредиторами) є компетенцією спадкового суду, по відношенню до якого у спадкоємців є численні обов’язки, які без допомоги адвоката дуже непросто виконати. Саме суд зберігає та тлумачить заповіти, відкриває спадкову справу, розшукує і повідомляє спадкоємців, розглядає спори між ними і видає спадкоємцям свідоцтва про спадщину.

З огляду на особливості правових систем України та Німеччини, спадкоємцям та спадкодавцям, які постійно проживають за кордоном, треба завчасно спланувати з фахівцем процес передачі спадщини, враховуючи права учасників процесу, їх матеріальні інтереси, можливі витрати та необхідний час для ведення справи.